Bye-bye, 2017!

Минулого року я написала передноворічний пост, який переглядався частіше будь-чого написаного до нього і після теж :)

Цього року мені не хочеться підводити підсумки і рефлексувати без кінця-краю. Ніяких призових шоколадних медалей. Можливо, за рахунок безлічі випадковостей, з протилежного кінця світу, у якості винагороди за старання, до нас уже добираються мрії.

А поки що… Дякую, 2017-й!

Насправді, по-чесному – не хочеться складати перелік цілей. Переглядала давнішні – усе якось швидко розохотилося. Цікавий і двоякий момент: незрозуміло, що тепер з цим знанням робити :)

Тим не менш, цей рік виявився багатим на час, який став другим героєм, ніби у книгах Пруста або у «Коханні під час холери» Маркеса. Можливо, я не завжди використовувала його раціонально, але частіше з  сім'єю і друзями, а не у гонитві за чимось незрозуміло навіщо.

Не хочеться загадувати щось надзвичайне, мені просто треба, аби дрова у каміні потріскували (ок, у нас електричний, але це не псує краси метафори), дисертація жваво писалася, книжки хороші читалися, і живі та здорові усі були, і  разом.

У якості фінального акорду: натрапила на свою рецензію книги «Блакитне мереживо долі» Енн Тайлер і навряд зможу вигадати щось краще за ці рядки:

«…Наверное, о любви говорить не следует, вот и в книге о ней прямо не сказано. Она вообще не нуждается в словах или поступках, её подтверждающих. Энн Тайлер напоминает, что любовь не в них, она в тишине, когда есть с кем помолчать вдвоем, она – в немоте…»

Спасибі, що ви у мене є. Подумки обіймаю кожного. Нехай вам не бракує сил і мужності йти вперед, у новий 2018-й рік!