The Thursday Book: Книги, які повертають відчуття затишку

У вихідних є безліч плюсів. Провівши багато часу з сім'єю, можна залишити вечір для захоплюючих історій, навести лад у собі самій, очистити простір для чогось нового, бо кожна з них ніби стара надійна пічка, що віддає тепло.

«Казки П’ятинки», що я тримаю їх зараз у руках, ще й досі пахнуть типографською фарбою. Мені трохи боязко було навіть відкрити книгу, бо вона така гарна ззовні, по-справжньому казкова. Здавалося, щойно я її відкрию – станеться якесь диво. Майже так і сталося, бо перед очима замиготіли різнобарвні ілюстрації, кожну з яких хотілося довго і уважно розглядати після прочитання кожної нової казки. Я вирішила, що це, хоч і дитячі, але якісь незвичайні казки, тому не годиться читати їх поспіхом. Дочекавшись нарешті цілком вільного вечора, взялася за читання. Я перечитала усі казки, і ні на мить про це не пошкодувала.

Після прочитання у мене багато емоцій, різних думок. Трохи дивно, бо багато з історій, що їх розповіла П’ятинка, виявилися такими сучасними, дуже близькими, зрозумілими. Взагалі, якщо чесно, казок я не читала давно. У дитинстві чомусь найбільше полюбляла українські народні казки та казки братів Ґрімм. Тому виросла на казочках про Лисичку-сестричку, Котика і Півника, Правду та Кривду, хлопчика Мізинчика, Котигорошка, мудрого Ганса, пані Метелицю та багатьох інших. А тут – трошки інша історія. Є П’ятинка і хлопчик Антон, незвичайний автобус і іграшковий єнот. Казки стали ближчими, і це дуже добре. В них так багато добра, християнських цінностей, суму та радості. Хоча, я не знаю, чи змогла б я до кінця зрозуміти їх раніше (не знаю, чи до кінця розумію їх навіть зараз), бо вони дуже багатогранні, потребують роздумування, не схожі на казки мого дитинства, а швидше нагадують притчі. А можливо, я стала більш реалістичною, і потроху перестаю сприймати світ відкрито, довірливо, щиро вірячи у існування фантастичних чудес (подібно до того як бабуся Антона не бачить і не чує П’ятинки). Проте не сподобатися казки П’ятинки точно не можуть. Вони дуже справжні. Нагадали мені про білого-білого кота на і’мя Барсик, який раніше у нас жив. Він потім зник, напевно, повернувся до білої хатки, де з білого горнятка п’є біле молоко. А ще мені завжди здавалося, що іграшки все розуміють, тому кожній новій іграшці я влаштовувала екскурсію по квартирі. Мені також дуже сподобалися казки «Глечики»,«Ельф і Світлячок», «Колискова», «Дівчинка і море», «Марципан», «Яблука», «Ніч». Є і ще одна казка – «Тиждень». Ця історія щось таке дуже особисте задіває у душі кожного. Звісно, вона також про надію і пам’ять. Ця казка дуже мене розчулила, вразила. Вона хвилююча, а тому вартісна.

Щодо ілюстрацій, то вони чудові. Кожна з робіт Наталі Пастушенко по-своєму унікальна і цікава. Мені дуже шкода, що за часів мого дитинства було так мало книг, так вдало ілюстрованих.

«Тінь вітру». Книга-вибір серпневої Книжкової Мафії. Спочатку, звичайно, подивившись на легковажні обкладинки російськомовних видань книг Карлоса Руїса Сафона, я майже передумала читати, але тут мені на очі потрапила обкладинка українського видавництва КСД, до того ж спрацювало чарівне слово для мене - «Барселона» (ні, не футбольний клуб, як можна було б подумати) - і відразу виникли творіння архітектурного генія Гауді перед очима. У книзі Сафона «Тінь вітру» дійсно є трохи атмосфери вузьких вуличок і старовинних будинків Барселони, ще там є швидкоплинні відсилки до акторів, які знімалися у Хічкока, щастя знаходження друзів і гіркота їх втрати, багато містики, передчуття непоправного, кумедних спостережень про життя і «Кладовище забутих книг». Приємний стиль захоплює миттєво.

«День Сніговика» неперевершеної і незбагненної Дзвінки Матіяш була надіслана книгарнею якраз у день св. Миколая і стала чудовим подарунком до свята. Книга мене вразила своєю образністю, тим, як багато паралелей можна провести. Дорослі читачі легко впізнають події Євромайдану між рядків. Образи болота, що нас поглинало, та снігу як символу очищення, перемоги добра - надзвичайно влучні. Я читала книгу і мене огортали запахи гарбузового супу та медової річки і ставало одразу так затишно. Я не знаю, як вдається робити книги такими атмосферними, це щось надзвичайне. Хотілося б, аби якомога більше дітей та дорослих читали саме такі книги - добрі і чесні.

«Кофейня». Не надто розумію, яким чином цей "самиздат" став бестселером, але це однозначно книга з несподіваною розв'язкою. Коли читаєш анотацію і перші сторінок 15, очікуєш теплих і тужливих сповідальних історій за чашкою чаю, а отримуєш дві непрості історії болю і неправдивого шаленства.

«Перше Різдво». Хоча це й дитяча книга, про глибинний сенс Різдва замислитися ніколи не пізно. У авторки воно абсолютно притчево-натхненне. Чудові ілюстрації Богдани Бондар доповнюють історію свята, написану Дзвінком Матіяш, таку, якою її побачив пастушок Давид. Книга невелика, але написана прекрасною літературною мовою з безліччю образних цитат і яскравих порівнянь.