The Thursday Book: Сіль для моря або Білий Кит

Ця чудова книга від @vivat_publishing – моє перше знайомство з творчістю @innspirit, хоча на її профіль я натрапила більше року тому, коли мою увагу привернули короткі історії дівчини з райдужним ніком.

Анастасія пише про важливе. Для мене це була книга про тишу, а потім вже море, бо у тиші зароджуються підлі думки, тому так важливо говорити, бути почутим, уміти слухати. Поруч із шумними хвилями автор "пише" ці паузи тиші між словами і туди проникає морське повітря і сіль. Це магія, simple magic.

Рецензії цього разу не трапилося, вийшов лист до головної героїні, бо якби та була моєю донькою, мені б хотілося ось про що їй написати/сказати:

Лізо, привіт!

Поки читала про твої пригоди, так багато хотілося тобі сказати – прокричати на вухо, коли ти розчісувала довге, майже до поясу волосся; написати у твоєму альбомі великими червоними літерами або на звороті усіх фантиків від цукерок, а деколи – просто обійняти і помовчати, коли ти була у розпачі.

Написала б тобі, що ти варта любові і усіх див цього світу. Обійдемося без порад, бо я ж не цілюще море, а підлітки ненавидять менторський тон, а ще тому, що мій досвід – це мій досвід; він ані універсальний, ані показовий. Просто, знаєш, Лізо, коли мені було років 14-15 (як тобі зараз), я ще не знала, що усе відбувається, бо ти дозволяєш цьому відбуватися. Таргани у чужих головах ніколи не зникнуть, влаштовуючи там паті-тайм, від чого будь-хто може стати об’єктом цькування однолітків (навіть я, навіть ти). Та при чому ми до чужих тарганів, Лізо?

Певно, свої 14-15 пережила тому, що батьки навчили давати словесний відсіч, але я досі пам’ятаю, чого це коштувало. Тому навчись адекватно себе цінити, Лізо, а не як цигани на базарі – скільки дасте. Лізо, ти не слабачка без сили волі. Чому ти вирішила, що така як ти є, зі своїми недоліками і темною стороною, не гідна любові і уваги? Це природньо чекати, коли усі навкруги  у єдиному пориві захоплення визнають, що ти крута. Але ти крута і без цих слів, просто по факту. Бо вмієш дружити, любити і співчувати. Я це зрозуміла, коли ти набрала морської води у пляшку для Ані.

Придушуй думки про те, що з тобою щось не так, перекривай їм кисень. Самогубство – не вихід, а тумани не вічні навіть у твоїй Туманівці. Будучи старшою за тебе, я встигла надивитися на людей зі своїми тріщинками та особливостями, щоб зрозуміти: не буває чорного та білого і ніхто не ідеальний (навіть я, навіть ти, навіть твої батьки). Усі ми часом як дешевий паперовий рушник – розлізаємося на клаптики, але завжди є шлях від «я загубилася» до «все буде добре». Ти проходиш його у компанії власний примар, допоки на світлу дорогу тебе не виведуть ті, кому ти небайдужа.

Я була там, де побувала ти. І рада, що ти вийшла на цю освітлену дорогу, бо ніщо не вирок і розуміння цього – початок шляху… Гарної тобі подорожі, моя дівчинко!