The Thursday Book: May 2019

Waiting for summer to be like... :) Днів до відпустки усе менше. А з вікон університету можна спостерігати травневі дні, які зависли на межі весни і літа та от-от, як морська вода, втечуть крізь пальці.

«Багач, бідняк» Ірвінг Шоу На авансцену автор виводить трьох далеко не ідеальних уже дорослих дітей. Мені подобається своєрідна відсутність захламленості історії другорядними деталями чи  персонажами. Перед нами лиш ті троє, кому «пощастило» народитись у відлюдкуватій та позбавленій любові сім’ї. Прозорий як сльозинка сюжет, але від того цікавість не втрачається. Ірвінг Шоу взагалі дуже образно пише, ніби зображує сюжет не за допомогою слів, а пензлем на полотні. Падіння і перемоги, втрати і щирі почуття – цього у романі, що розповідає історію довжиною у два десятки років, вдосталь. Загалом мої враженнями дещо розмиті, ніби в тумані. І це туман захоплення. Можливо, як захопленому читачеві мені властиво не бачити недоліків. Однозначних героїв тут теж немає, тільки люди, які постійно змінюються, бо живуть – і це по-своєму надихає.

«Фиалки в марте» – те, що треба для сентиментального і чутливого читача, особливо у відпустці. Солодко і без нудотного післясмаку – майже як чурчхела – грузинські солодощі з соку і фіалок (ой, тобто горіхів, звісно).

Головна героїня, Емілі, до речі, теж у своєрідній відпустці. Після розлучення з чоловіком разом зі своєю засмученістю (для якої, ймовірно, знадобилася окрема валіза) вирішує поїхати відпочити на острів до своєї двоюрідної бабусі. Це преамбула, а далі починається роман не тільки про кохання, але і про сім'ю (більше, звичайно, про родинні таємниці).

Авторка, вирізняється тим, чого зазвичай намагаються уникати інші — використанням доволі традиційних (читай – банальних) форми і змісту, але той солодкий фіалковий післясмак – те, заради чого ми обираємо подібні історії.

«Іноді думаю, як було би добре, якби ніколи не писав чи хоча б не публікував "Бота"», - написав Макс Кідрук  минулого року.

Я про свої перші статті так теж часом думаю:) І трапилося, що якраз цього разу проект про промислову діджиталізацію, але ні IoT, ні навіть predictive modelling мене не надто захоплювали. Аби впорядкувати думки, взялася за цю книгу. У результаті – збулося сказане у післямові: «Бот» мене надихнув, замкнув потрібні нейрони в мозку і допоміг закінчити проект.

І ніякий це не технотрилер (точніше, не тільки). Якщо цими днями читаєте щось з нон-фікшн, тим паче бізнес-літератури, то краще візьміть до рук «Бота». Зараз поясню.

Що там радив Рід Хастінгс з Netflix? Ловити мить і  вистрибнути з літака, якщо піймаєш на льоту пташку? У Тимура, героя книги, підозріле замовлення – створити фрагмент програми. Що у результаті? Привіт тобі після відкладення весілля у найсухішій пустелі Атакама (Чилі); побігай-но від блондинів-близнюків з нанороботами у головах тепер. Тобто, спочатку думай, потім роби. Багато хто плутає.

А що професор Стенфорда Тін Силіг говорив про інноваційне підприємництво? Перетворення лимонаду в вертольоти? Спільнота вчених уже розробляє кіборгів для бойових дій. І відомий «смак власної крові» Шона Паркера з Facebook  вже не просто метафора, бо справа не у тому, чи науковці спиняться на мить зі своїми шаленими експериментами, а у тому, що наша свідомість навряд готова. Мета виправдовує засоби? Цей бізнес-підхід у романі точно не спрацьовує.

Окрема радість сам герой, бо цей звихнутий на програмуванні хлопець у потертих джинсах і спортивній кофті у часи юності – такий собі узагальнюючий образ дорогих мені людей. Часом програмісти дійсно вірять, що від правильно виписаного і структурованого коду залежить доля Всесвіту (я знаю, бо ж два роки вчилася пліч-о-пліч з ними; враховуючи цей бекграунд, страшенно раділа фрагментам синтаксису С++ у тексті, ніби мені знову 16).

Автор – майстер інтелектуальної гри і не звільняє читача з павутини розповіді до самого кінця. Часом використовує само-спойлери, але то радше стрілки, намальовані у дитячій грі, - допомагають зрозуміти, що ти рухаєшся у правильному напрямку.

Так, тут трохи менторський тон, але міріади нюансів, пояснень, змушують читача зав'язнути у книзі як у смолі.

Вуді Аллен "Шутки Господа" пише вкрай дотепно, хоч і абсурдно. Він залишився вірним собі, не забувши про комедійні репризи і нетривіальні діалоги, висміюючи людську дурість.

Чудова і двояка збірка маленьких, але дуже саркастичних історій. Ну от серйозно, якби ж то лише проблеми з сюжетом, але стиль: спочатку текст швидше мертвий, ніж живий. І водночас (!) деякі оповідання хочеться приховати від очей і залишити для себе. Якщо ж їх і екранізують, то бажаєш заборонити скорочувати або роздмухувати сюжет, міняти героїв чи кінцівку. Саме тому, що подібних емоцій і відкриттів як від читання не досягти крупним планом. Читаючи Вуді Аллена, краще увімкнути фантазію на повну і самому стати майстром спецефектів.

Такі книги як "Над кукушкинім гнездом" потрапляють у саме серце. Чесно кажучи, я не знаю навіть як писати про ці книги. На мій погляд, «рецензія» повинна складатися всього з двох слів: «читати обов'язково». Ця історія заслуговує найвищих оцінок.

Один у полі, звичайно, такий собі воїн. Однак одна людина може перемогти усіх. За єдиної умови: треба залишатися собою. І я маю на увазі не тільки самого Патріка Макмерфі, який вважав психіатричну лікарню кращим варіантом, аніж виправні установи.

Історія нам повідана від імені Вождя Бромдена, одного «хроніків» (тих, хто приречений залишатися у стінах лікарні), який побачивши Макмерфі, розуміє, що «це не звичайний новенький», адже той вносить хаос і веселощі у похмурі будні пацієнтів, а зламавши систему перетворення лікарні на «комбінат», подарував іншим надію, аби ті вперше в житті сказали і зробили те, чого їм насправді хотілося.

І усе має свою ціну, бо рано чи пізно кожен з нас повинен програти, однак треба сміятися над тим, що тебе мучить, інакше не збережеш рівноваги, інакше світ зведе тебе з розуму.