The Thursday Book: July 2019

За останні 2-3 роки  скоротила число нон-фікшн книг, зробивши акцент на художній літературі. Зараз же відчуваю зворотню потребу. Навіть попри значну кількість проф. читання, яким насичуюсь у процесі роботи над дисертацією. Однак цього разу трохи про худ. літ ;)

***

Знайти книжку, видану у рік мого народження, у рамках бінго виявилося непросто, але можливо. У родинному сейфі праправнук Жуля Верна знайшов роман "Париж двадцятого століття", написаний 1863 році. Опубліковано у 1994 році.

Книга помітно відрізняється від решти творчого спадку письменника. Цікава антиутопія про механістичний Париж, що у 1960-х роках втратив притаманну йому свободу, ауру натхнення та радості, ставши раціоналізованим через край. Такий собі роман-попередження.

Мені завжди здавалося, що Жуль Верн поділяв віру у сприятливий вплив технічного прогресу – таке враження від його наукової фантастики. А тут раптом автор задається питаннянми на кшталт «Заради ми творимо з століття у століття ці революційні технічні зміни? Чи робить це людину кращою?» Головний герой, поет Мішель (так і хочеться дописати «останній романтик») намагається знайти себе у цьому новому високорозвинутому діджитал-світі. І ось тут прекрасно показана розгубленість творчої особистості в бездуховному світі

Варто прочитати, аби поринути у жульвернівський Париж майже наших днів!

***

У дитинстві комікси були моєю пристрастю, а у домашній бібліотеці їх було більше, аніж книг. Я обожнювала комікси про діснеївського селезня Дональда Дака, його сім'ю і друзів, які проживають в місті Дакбург, та інших класичних персонажів. Особливо мадам Мім :) Про мумі-тролів Туве Янссон  я знала лиш те, що у листопаді вони набивають животики сосновими голками і залягають у сплячку.

Дивовижний світ, у якому живуть казкові герої, Янссон вигадала під час Другої світової війни. Тоді ця вигадана реальність виявилася рятівною. Минулого року у видавництві «Основи» вперше українською вийшов комікс «Джунглі в долині Мумі-Тролів» – історія про те, як до берега прибило скриню з тропічним насінням. Звісно, я вже виросла, але комікс вийшов таким же добрим як і книги авторки – з  місцем і для повчальної моралі, і для казки. 

***

Щодо книг, то тут чужі поради працюють рідко. Однак, коли я не знала, з якого боку, точніше роману, краще підійти до Стівена Кінга, порада прочитати «Страну радости» спрацювала.

Роман загалом виріс з одного образу, побаченого автором кілька десятків років тому: хлопчина сидить в інвалідному кріслі на пустельному пляжі, тримаючи повітряного змія, що літає над ним, із зображенням Ісуса. У книзі є такий хлопчик – Майк. Його другом стає студент університету Девін Джонс, який влаштовується на літню роботу у парк розваг, який має реальний прототип у місті Салем, штат Нью-Гемпшир.

Захоплюючі і моторошні події розгортаються в атмосфері чарівництва ярмаркування, а заповнена по вінця олдскульний музикою історія дорослішання і дружби у двокольоровому світі, допомагає читачеві знайти відповіді на багато питань.

***

Переважна більшість творів Дю Морье були написані у жанрі «психологічний трилер», але жанр «Ребекки» часто помилково інтерпретують як любовний роман. І це за умови наявності у творі характерної авторської похмурої готичної атмосфери, яка будить у тобі глибоко заховані страхи.

У віці 19 років Дафна разом з сім'єю переїхала в Корнуолл, який став для неї справжнім домом і послужив прототипом маєтку Мендерлі з роману Дафни «Ребекка». За сюжетом головна героїня вийшла заміж за англійського аристократа Максиміліана де Вінтера, оселившись у маєтку, де тінь колишньої дружини нависла над її життям. 

Для мене чарівна і зворушлива Ребекка з її жертовною любов'ю ріднить цей твір з романом «Джейн Ейр» Ш. Бронте – захопливо, містично, цікаво.

***

Книга, яку ви захочете мати у власній бібліотеці. Тут і абсурдні замальовки Андрія Бондаря, і напружені рядки с присмаком міфів від Маріанни Кіяновської, такі щирі слова від відкритої світові Богдани Матіяш та такі відверті вірші Галини Крук. Одним словом, читач знайде усе, чого лиш можна бажати від поезії. Претензії до книги (суто мої і особисті) однозначно є, однак поезія як така – це завжди про резонанси, бо щось резонує, а щось – ні.